Швидко пливе час. Усе менше залишається серед пас старожилів, ЯКІ, немов часописи бережуть у своїй пам'йті спогади про минуле. То-му-тр мені довелося обійти обійстя старих Людей і по крупинках зібрати відомості {про життя і побут, ремесла на їериторії колишнього села Жуківки, а нинішньої центральної частини райцентру Машівки.

Кожен з нас, сущих, має знати історію свого села, носити в душі знання про своїх пращурів, односельців, свій рідний край. Адже, які ж ми краяни, коли не знаємо своїх прадавніх оберегів? Розповідь у цьому матеріалі, підготовленому з допомогою спогадів старожилів, сягає період від 1875 по 1930 роки.

«ОИ, ЗАГРАЙТЕ МУЗИКИ...»

Починаючи з передостаннього дня листопада (а пін співпадає ,з релігійним святом апостола Матвія), жуківські парубки та дівчата збиралися на вечорниці та досвітки. Було кілька осель, де молодь знаходила дах над головою. Та майже щорічно двері своєї господи відчиняв для молодих А. Д. Займак. Жив він самотньо, а тому до серця йому було, коли хату відвідували гості. Перед тим, як підходила пора Пилипівки та «голодного посту», він запрошував стару бабу Саньку, яка як слід вимазувала простору й ошатну хату. У великій світлиці було чисто прибрано, пахло м'ятою й чебрецем. Ось саме сюди, припоравши домашнє господарство, і спішила молодь на вечірки. Дівчата брали із собою веретено, мичку чи гребінь, інколи із інструментом приходили і хлопці. Спочатку кожен прибулий брався за роботу, А потім, коли стіл був заставлений харчами і парубки виставляли на нього одну-дві пляшки горілки, придбаної у жуківського шинкаря єврея Рибася, сідали за стіл. Пили символічно: хлопці, як тоді казали, наперстками, а дівчата із скромністю пригублювали келиха.

І, звичайно, оселя оживала гучним багатоголоссям після того, як хвацько бралися за виконання своїх обов'язків музики. А їх добре знали не тільки в Жуківці, айв усій окрузі. Сам господар хати Андрій Денисович доладне грав на скрипці. Як заведе душевну мелодію, так хоч-не-хоч, а ноги самі просяться до танцю. Акомпанував на кларнеті Сашко Таран, він же добре володів грою на басі. Його ж сини Андрій та Микола славилися на всю Жуків-ку, Машівку та Герівку вмінням грати на досить поширеному в ті ' часи музичному інструменті — бубоні. А ще вони, відтворюючи запальні мелодії, доладио приспівували, особливо до душі молоді були місцеві частівки, які самодіяльне римували батько та брати Тарани. Стільки весіль, вечорниць та досвіток «відіграли» ці музиканти!

Майже кожен юнак чи дівчина, хто відвідував хату Займана, брали участь у співах. Та неперевершеними «соловейками» під час виконання народних пісень були Никифор Дворовенко, Іван Ігнатенко, Марфа Хобта. Щосвята вони співали в півчі на богослужіннях жуків-ської Миколаївської церкви. З допомогою запальної музики, веселих танців та задушевних пісець, жуківські юнаки та дівчата пізнавали одне одного, зближувалися. А ще неабияк згуртовували молодих сповіді про життя-буття, розповіді про цікаві пригоди або й вигадані анекдоти.

ЩОБ ЛЕГШИМ БУВ ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ

Як відомо в сиву давнину машівський край славився своїми чумаками, які на цілий рік забезпечували навколишні господарства сіллю й іншими продуктами, що транспортували з Причорномор'я. Завдячуючи чумакам, в жуківському шинку, в машівській лавці та в селещинській корчмі завжди до святкового столу, а особливо на Святвечір, можна було придбіти в'ялену, приношену чи засолену рибу, про що ми сьогодні можемо тільки мріяти або бачити у солодких снах. Про те, не могли б машівські чумаки мандрувати битими шляхами, якїи в нашому крії не жили люди, чиїми руками виготовлялося все необхідне для чумацької валки. Серед таких жуківців була родина Зашарів, представники якої до п'ятого коліна м?ли хист майструвати .вози, сани, гарби, брички, безтарки (тоЗто з коробками), ліяНМси.

Члени родини Запарів були неабиякими мастаками по виготовленню чумацьких маж (возів). Щоб їх змайструвати, треба було мати воістину «золоті» руки. Адже цей віз повинен бути містким і об'ємним, міцним і практичним. Мажа являла собою глибокий кузов, з якого розпірки одягалися нижніми кінцями на осі, верхніми вводилися в обручки, що прикріплялися по обидва боки кузова. Останній з цього роду майстрів по виготовленню возів, про якого пам'ятають окремі старожили, був Андрій Запара. Він особливо славився вмінням виробляти досить таки якісні, а отже і витривалі колеса та дерев'яні осі. Непоганим спеціалістом по майструванню саней був жуківець Микола Ігнатенко. Як-то кажуть, незамінимими в селі на той час були ковалі брати Роман та Яків Охрії. Так, вони найліпше могли підлад-нати воза чи бричку, підкувати коней у далеку дорогу.

ДО ТРЕТЬОГО КОЛІНА

Найшановнішою особою в жуківських оселях протягом майже 60 років була бабка-повитуха Сергіїха. Як засвідчують нинішні старожили; вона володіла неабиякою мудрістю, мала вправні руки. А ще була непоганою знахаркою, шептухою. Можливо через це її шанували не тільки в Жуківці, а й у навколишніх селах. Зокрема, за Сергіїхою приїздили із Сахнівщини, Іва-нівки, Базилівщини, Артюхівки.